ГОСПОДАРСЬКЕ ЖИТТЯ Й ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ ГЕТЬМАНЩИНИ ТА СЛОБІДСЬКОЇ УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Протягом другої половини XVII ст. посилювався наступ російського царату на українську державність. Це не могло не позначитися на адміністративно-територіальному устроєві. Свою владу в Гетьманщині царський уряд здійснював через Посольський приказ. Протягом 1654-1662 рр. в його складі працювала канцелярія з малоросійських справ. У 1662-1722 рр. діяв спеціальний Малоросійський приказ. Ці установи пильно стежили за діяльністю військово-адміністративних органів Гетьманщини. Малоросійський приказ втручався у вибори нового гетьмана та козацької старшини, підтримуючи одних претендентів і позбавляючи влади інших; збирав відомості про політичну ситуацію в Україні, вдаючись навіть до таких брудних засобів, як доноси; здійснював безпосереднє керівництво воєводами в українських містах тощо.

МАСОВА КОЛОНІЗАЦІЯ УКРАЇНЦЯМИ СЛОБОЖАНЩИНИ

• На схід від Гетьманщини, на кордоні з Московією розпросторилися незаймані землі. Колись ті землі належали Чернігово-Сіверському князівству, були залюднені та обжиті, але в XIII ст. зазнали спустошливих наскоків ординців.
• Степові завойовники вздовж річок уторували шляхи для своїх нападів на Україну й Московію. Саме тому багатий край протягом тривалого часу лишався занедбаним і знелюднілим. Він був своєрідним кордоном між Московією й татарами.
• Від 1630-х рр. сюди потяглися валки українських переселенців, які залишали благодатні рідні місця після невдалих повстань, війни, визиску чужинців.
• Царський уряд, зацікавлений у залюдненні порубіжних земель, всіляко заохочував переселення українців, покладаючи на них справу захисту московських кордонів від руйнівних ударів зі Степу.

ЗАСНУВАННЯ СЛОБІДСЬКИХ МІСТ

• Масові переселення українців випали на середину XVII ст. Складність внутрішньої ситуації, пов'язаної з Національно-визвольною війною, змушувала родини, а то й цілі села залишати рідні місця й вирушати в небезпечну дорогу.
• Так, 1652 р. тисяча козаків під проводом полковника Івана Дзиковського з жінками й дітьми прийшли з-під Острога на Волині.
• Недалеко від Дону, на річках Тихій Сосні й Острогощі, вони заснували місто Острогозьк.
• Полковник Дзиковський привів із собою всю полкову старшину: обозного, писаря, осавулів, а також двох священиків.
• Переселенці прибули з усім господарством, що полегшувало життя на новому місці.
• Інший великий гурт переселенців із м. Ставища Білоцерківського полку на чолі з Герасимом Кондратьєвим того самого року заснували м. Суми.
• У 1654 р. на городищі, де зливалися річки Лопань і Харків, було засновано м. Харків.
• Подібну історію заснування мали й такі міста, як Салтів, Мурафа, Охтирка, Балаклія, Ізюм та багато інших. Одночасно з містами закладалися села.
• У них зазвичай селилися невеликі групи переселенців із різних земель України.
• Оскільки поселення, що виникали, були звільнені від податків, то й називалися вони за давньою українською традицією слободами. Звідси походить і назва цілого краю - Слобідська Україна, або Слобожанщина.
• Залишали обжиті місця й вирушали в небезпечну подорож здебільшого заможні козацькі родини. Заохочувані царським урядом, вони отримували певні привілеї.
• До головних з-поміж них належало право займанщини. Кожен переселенець привласнював стільки землі, лісу, сіножатів, скільки міг обробити.
• Зайнята земля не обкладалася податком. Так само не бралися податки і з господарських промислів. Замість сплати податків, українські переселенці зобов’язувалися відбувати військову службу.
• Численних переселенців із Лівобережжя та Правобережжя приваблювало також право на козацьке самоврядування, що його царський уряд на початку колонізації зберігав за українцями. Визнання переселенцями влади царя виявлялося в складанні присяги.
• Права українських переселенців закріплювалися царськими жалуваними грамотами.

Отже, протягом другої половини XVII ст. поряд із Лівобережною Гетьманщиною поставив ще один козацький край - Слобідська Україна.

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ ГЕТЬМАНЩИНИ ТА СЛОБІДСЬКОЇ УКРАЇНИ

Адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини

Зберігався майже без змін з часів Національно-визвольної війни. Наприкінці XVII ст. на Лівобережжі існувало 10 полків, які одночасно були адміністративно-територіальними і військовими одиницями.

Адміністративно-територіальний устрій Слобідської України

Сформувалося п’ять козацьких полків - Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський та Ізюмський. Ці полки, як і в Гетьманщині, були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Полки поділялися на сотні. Полком керував полковник із полковою старшиною. Посада полковника була виборною. Він очолював адміністрацію полку, стверджував судові постанови, роздавав поселенцям вільні землі, а також командував полком під час походів.

Полковників обирали довічно. Крім того, на Слобідській Україні нерідко траплялося успадкування посади полковника. Це зумовлювалося особливостями заселення нових земель: полковники звичайно були ватажками переселенських груп. Вони мали надзвичайний авторитет, бо фактично були засновниками полків, на відміну від Гетьманщини.

ВЛАДА В ЛІВОБЕРЕЖНІЙ ГЕТЬМАНЩИНІ ТА СЛОБІДСЬКІЙ УКРАЇНІ

Гетьманщина

• Місце Генеральної військової ради ще за Богдана Хмельницького заступила Старшинська рада. До її складу входили гетьман і генеральна старшина - обозний, писар, двоє суддів, двоє осавулів, бунчужний, а також 10 полковників. Ця рада встановлювала розміри податків, оренди, виносила ухвали з питань оборони.
• Безпосереднє ведення справ покладалося на Генеральну військову канцелярію.
• Найвищою посадовою особою в Гетьманщині був гетьман.
• У другій половині XVII ст. його обирала вузька Старшинська рада, рішення якої схвалювало козацьке військо на Генеральній військовій раді.
• Остаточно затверджував гетьмана цар.
• Влада гетьмана хоч і обмежувалася царатом, проте у вирішенні питань внутрішнього життя Лівобережної України залишалася значною.
• Повноваження гетьмана визначалися спеціальними статтями (умовами), що укладалися між гетьманом і царем.
  • Гетьман, зокрема, мав право надавати старшині у власність землю за службу, призначати на посади.
  • Гетьман визначав також напрями внутрішньої політики Гетьманщини, умови переговорів або листування з урядами інших держав.
• Дорадчі права при гетьманові мала Рада генеральної старшини.

Слобідська Україна

• У Слобідській Україні посади гетьмана не існувало, не було й генеральної старшини. У цьому полягала ще одна особливість адміністративно-політичного устрою Слобожанщини, накинута царатом.
• Слобідські полковники підпорядковувалися безпосередньо бєлгородському воєводі.
• Кожний полк окремо і в різний час одержував царську жалувану грамоту, в які визначалися його права на козацький устрій, вільну торгівлю, звільнення від податків на землю тощо.
• Вибраних у полках полковників бєлгородський воєвода, якому вони підпорядковувалися у військових справах, пропонував цареві як ... кандидатів на цю посаду.
• Кількісний склад козацьких полків не був постійним.
• Реєстр усіх слобідських полків містив перелік козаків, які мали відбувати військову службу.

СОЦІАЛЬНІ СТАНИ

Після Національно-визвольної війни українське суспільство зазнало великих змін.

Козаки

• Чисельність козацтва зростала, воно перетворилося на привілейований стан.
• Козаки записувалися поіменно в урядових реєстрах і підлягали тільки владі гетьмана та старшини.
• Вони отримували право на вільне проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислом.
• Зберігався традиційний козацький суд.
• Козаки звільнялися від податків, їхнім основним обов’язком була військова служба.
• Козацтво було провідним станом і в Слобідській Україні.
• Козаки володіли землею, працювали на ній у власних господарствах, мали право вільно торгувати, не сплачувати податків.
• Так само, як і в Гетьманщині, їхньою головною повинністю була військова служба.
• Найчисленнішу групу становили городові козаки - так називали козаків, що мешкали у містах, містечках, селах, хуторах Гетьманщини і Слобідської України, на відміну від низових (запорозьких) козаків.
• У другій половині XVII ст. із середовища козацтва виокремилась козацька старшина, яка посідала панівне місце в суспільстві.

Українська шляхта

• Зберігалася у Гетьманщині. Вона дедалі більше зливалася з козацькою старшиною внаслідок отримання старшинських прав і привілеїв.

Селяни

• Численна верства Гетьманщини. Після Національно-визвольної війни їхнє становище змінилося. Вони здобули право змінювати місце проживання, вільно вступати до козацького стану (єдиною перешкодою було майнове становище, бо військова служба відбувалася за власний кошт).
• Особисту свободу зберігали селяни і в Слобідській Україні. Їхня відмінність від козаків полягала у тому, що вони мали платити податок до царської казни.

Міщани

• Їхнє становище у другій половині XVII ст. зазнало змін.
• Воно визначалося царськими грамотами й нормами магдебурзького права.
• Частина мешканців міст покозачилася (60-80%). Натомість до стану міщан записувалися деякі селяни.
• Міщани отримали право вільно володіти землями; їх не обмежували в ремеслах, промислах, торгівлі.
• Вони сплачували податки й виконували повинності на користь держави, які, одначе, були значно менші, ніж за Речі Посполитої.
• Багато міщан було серед переселенців до Слобідської України. Вони, як і селяни, більше жили з хліборобства, проте не цуралися й ремесел, запровадивши цеховий устрій, подібний до того, який існував у Гетьманщині.

Духівництво

• Привілейований стан Гетьманщини та Слобідської України.
• Його становище визначалося тим, що православ’я мало статус державної релігії.
• На православну церкву гетьманський уряд покладав надзвичайно важливе завдання - бути ідеологічною опорою незалежної козацької держави.
• Не випадково всі гетьмани допомагали церкві: чи то фінансово підтримуючи монастирі, чи то дбаючи про поліпшення освіти священиків і сприяючи друкуванню церковних книг.

ПІДПОРЯДКУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ МОСКОВСЬКОМУ ПАТРІАРХАТОВІ

• Виконання православною церквою ролі осердя Української держави непокоїло російський царат, який прагнув цілковитого підкорення України.
• Царські урядовці вважали, що православ'я в Україні має виправдовувати їхню загарбницьку політику щодо українських земель.
• Тим часом наявність незалежної Київської митрополії суперечила тим переконанням.
• Тому Москва докладала зусиль, аби повністю підпорядкувати Українську православну церкву Московському патріархатові.
• Після смерті митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського (1675 р.) через втручання Москви довго відкладалися вибори на митрополичу кафедру.
• Царський уряд прагнув використати ситуацію для досягнення своєї мети: вивести Київську митрополію з підпорядкування Константинопольському патріархові, встановивши над нею зверхність патріарха Московського.
• Справу підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові можна було б уладнати швидше, якби до цього прихильно ставився Київський митрополит. Ось чому на митрополичу кафедру шукали претендента, вигідного Москві. Нарешті, такого знайшли (ним виявився луцький єпископ Гедеон Четвертинський), і 19 червня  1684 р. зібрався церковний собор.
• За сприяння Москви єпископа Гедеона було обрано митрополитом. У жовтні того самого року новообраний митрополит поїхав до Москви, де патріарх Йоаким 8 грудня 1685 р. в Успенському соборі урочисто висвятив його.
• Тим часом московська дипломатія шукала засобів впливу на Константинопольського патріарха, аби той дав згоду на перехід Української православної церкви в підпорядкування Московському патріархатові.
• У травні 1686 р. Константинопольський патріарх під тиском турецького уряду погодився на відокремлення Української православної церкви від константинопольського престолу. Так, попри церковні закони, Київську митрополію було підпорядковано Московському патріархові.

Підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові стало тяжкою поразкою визвольних змагань українців - адже від 1686 р. церква більше не надавала ідеологічної підтримки в боротьбі за державну незалежність України, а навпаки, - поступово ставала слухняним знаряддям загарбницької політики царату, перетворювалася на засіб русифікації українців, позбавлення їх національної державницької ідеї.